Він став Янголом, щоб берегти Україну з небес…
29 квітня — болісна дата для Ізяславщини. Сьогодні минає рік з того дня, коли в бою за незалежність і свободу України загинув Максимчук Станіслав Миколайович — старший стрілець 2 десантно-штурмового відділення 1 десантно-штурмового взводу 5 десантно-штурмової роти 2 десантно-штурмового батальйону.
Йому було лише 24… Шлях бійця був коротким, проте гідним. Сам родом із Сахновецької громади, а згодом із своєю сім’єю переїхав до Клубівського старостинського округу. Станіслав був звичайним хлопцем — з мріями, з вірою в життя, з великою любов’ю до рідної землі. Але прийшла війна. І він став на захист Батьківщини, не вагаючись, не шукаючи виправдань. Пішов, бо не міг інакше — бо в серці мав те, що називається справжнім чоловічим обов’язком, мужністю і честю.
Та, на жаль, не повернувся з останнього бойового завдання на Донеччині. Не повернувся, бо затулив собою інших. Бо вірив, що Україна має жити, навіть якщо його життя доведеться віддати.
І віддав. Найдорожче, що мав.
Це не просто втрата. Це — розрив у серці рідних, біль побратимів, незагойна рана для всієї громади. Це — ще одне ім’я в ряду Героїв, які не загинули, а злетіли в небо, щоб звідти оберігати Україну та своїх рідних.
Сьогодні ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю Станіслава. Його смерть — болюче, але водночас горде нагадування про силу духу українських воїнів, про незламність нації, про те, що незалежність не дається просто так — вона, вистраждана, виборюється кров’ю співвітчизників.
Ми зобов’язані пам’ятати кожного нашого Воїна Світла, бо такі, як Станіслав — тримають наш фронт. Бо завдяки таким, як він, — ми маємо шанс на мирний завтрашній день. Допоки в серцях житиме пам’ять про Станіслава та тисячі інших Воїнів Світла — доти житиме Україна.
Світла пам'ять та вічна шана тобі, Станіславе…
Ти навіки в строю. Ти — частина нашої свободи!
