Георгій Кірпа: перерваний політ (до 75-річчя від дня народження)
КІРПА Георгій Миколайович – державний службовець, кандидат технічних наук, академік Транспортної академії, заслужений працівник транспорту України, Герой України. Народився 20 липня 1946 року у с. Клубівка, що на Ізяславщині.
Трудову діяльність розпочав у серпні 1964 року слюсарем Клубівського цукрового заводу. З серпня 1965 року навчався у Харківському інституті інженерів залізничного транспорту. Після закінчення працював черговим на станції Чоп Львівської залізниці. З листопада 1970 по грудень 1971 року – служба в армії у місті Ярославль, після чого повернувся на станцію Чоп, де працював інженером, а потім головним інженером. У листопаді 1972 року став начальником станції Чоп. З травня 1977 року – начальник відділу перевезень, з січня 1978 року – заступник начальника Ужгородського відділку, з квітня 1979 року – начальник Рівненського відділку, з січня 1982 року – начальник Ужгородського відділку. У січні 1985 року став першим заступником начальника, а з липня 1993 року – начальником Львівської залізниці. З квітня 2000 року – перший заступник Міністра – генеральний директор Державної адміністрації залізничного транспорту України Міністерства транспорту України. З серпня 2001 року – генеральний директор Державної адміністрації залізничного транспорту України. З 7 травня 2002 року – Міністр транспорту України. З 24 липня 2004 року – Міністр транспорту та зв’язку України.
За ініціативи Георгія Миколайовича здійснено ряд грандіозних проектів, що стали ключовими в економічному розвитку країни. Це автобан Київ-Одеса, судноплавний канал Дунай-Чорне море, швидкісний рух пасажирських поїздів, модернізація рухомого складу, розвиток науки і техніки залізничного транспорту. Депутат Львівської обласної ради (1998-2002 р.р.). У 1999 році – довірена особа кандидата у Президента України Л.Кучми у 120-му територіальному виборчому окрузі. У 2002 році Георгій Кірпа був обраний депутатом Верховної Ради України IV скликання від блоку «За єдину Україну!» (№ 10 у виборчому списку), але зняв свою кандидатуру.
Автор 14 наукових праць в галузі залізничного транспорту.
Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2002), Державної премії України в галузі архітектури (2003).
На жаль, життя Г. Кірпи обірвалось передчасно у грудні 2004.
Нагороди: знак «Почесному залізничнику» (1984), орден року. Дружби народів (1985), орден «За заслуги» ІІІ ступеня (1998), орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (1999), медаль «За ефективне управління» (1999, Міжнародна кадрова академія), персональна нагорода в номінації «За проявлення волі лідера у зміцненні позицій свого підприємства» «Ертслайкер-2000» (Інститут банкірів у Лондоні), почесна відзнака Міністерства транспорту і морського господарства Республіки Польща, ордени Святого Володимира (1998), Нестора Літописця (2000), ювілейний орден «Різдво Христове 2000» І ступеня (2000), ювілейна медаль «Різдво Христове 2000» І ступеня (2000). Почесний громадянин Києва (2002). Однак найбільша для нього нагорода – це пам’ять народу України, для якого він жив і працював.
Звання Героя України з врученням ордена Держави удостоєний у 2002 р. за заслуги перед Україною у розвитку залізничного транспорту, забезпечення ефективного функціонування транспортної системи держави.
Вшанування пам’яті:
20 липня 2009 року в с. Клубівка (Ізяславська територіальна громада) відкрито пам’ятник земляку Г.М. Кірпі;
20 липня 2010 року в с. Клубівка (Ізяславська територіальна громада) у будинку, де пройшли дитячі та юнацькі Георгія Кірпи, відкрито музей його імені.
Експозиції музею розповідають про життєвий і трудовий шлях славного сина України, її патріота, який зробив значний внесок в розбудову не тільки транспортної галузі, а й всієї України.
У цьому будинку Георгій Миколайович народився, провів свої дитячі й шкільні роки. Де б він не жив, завжди знаходив час побувати в батьківській хаті.
Будинок за своїми розмірами є надто скромним, але набуває величі через те, що з нього в світ широкий вийшла яскрава особистість.
В останні роки свого життя Георгій Миколайович відремонтував його, надав більш сучасного вигляду як зовні, так і в середині, а до того будинок мав вигляд звичайної сільської хати.
За бажанням Георгія Миколайовича незмінними залишилися балки на стелі як нагадування про час дитинства, від якого щемить серце. Тут розташовані мублі, що Георгій Миколайович придбав,і які слугували йому в часи короткого перебування в рідному селі. Це стіл, крісла, ліжко.
Ми говоримо „батьківська хата”, але Георгій Миколайович свого батька мабуть добре не запам’ятав, тому що залишився без нього занадто рано.
Батько, Микола Пилипович, через хворобу помер у 1949 році, коли Георгію Миколайовичу було 3 роки.
Георгія та його старшого брата Аліма виховувала мати, Софія Федорівна. Разом з ними жила тітка (рідна сестра матері), яка з дитинства була сліпою.
Саме ці жінки виховували Георгія Миколайовича мужнім і чесним, прищепили почуття людської гідності, співчуття до чужої біди, зробили все, щоб Георгій набув освіти і вийшов, як тоді говорили, „в люди”.
Не можна не оминути увагою ще одну жінку в житті Георгія Миколайовича. Це Жанна, Жанна Ігорівна – вірна дружина, мати дітей, розумний порадник, незамінний помічник, продовжувач його справ на ниві благодійності і жертовності.
Саме завдяки її наполегливості, невтомній праці створено цей музей.
Зокрема у музеї експонується копія диплому Харківського інституту інженерів залізничного транспорту, яакий він закінчив із відзнакою. Тут же, експонується під склом серед інших численних документів Георгія Миколайовича – посвідчення депутата Ужгородської обласної Ради, копії диплома кандидата технічних наук та інших.
Одна з фотографій музею, у передпокої на стенді розповідає про випадок, коли Георгій Миколайович перебував з робочою поїздкою в місцях проведення відновлювальних робіт на Закарпатті, завітав на подвір’я, на якому закінчувалося спорудження нового будинку для постраждалих від повені, до нього підійшла літня жінка і, ніким не примушувана, майже впала на коліна зі словами вдячності за те, що вона спокійно тепер має де доживати свого віку. Всі, хто був присутній при тій незапланованій зустрічі, були глибоко зворушені щирістю почуттів простої людини. Закарпатці глибоко шанують пам’ять про Георгія Миколайовича. У 2005 році сесія міської Ради одноголосно прийняла рішення про присвоєння привокзальній площі в місті Ужгороді імені Георгія Миколайовича Кірпи.
Вітальня - це найбільша кімната будинку-музею Г.Кірпи. У ній представлені також особисті речі Георгія Миколайовича. Це його залізнична форма, яку він любив і носив майже постійно, ще на посаді генерального директора Укрзалізниці. Диван, який Георгій Миколайович в юнацькі роки сам змайстрував з тарної дошки. Ця річ свідчить про майстерність автора, а також його естетичний смак. Розмір дивана вдало вписується в об’єм кімнати, а форма його є сучасною і сьогодні.
У центрі кімнати портрет Георгія Миколайовича, який виконав відомий фотохудожник Василь Пилип’юк.
У повну силу талант Георгія Миколайовича Кірпи розкрився після його переїзду на роботу в Київ. Це був складний період, коли залізничний транспорт, який йому доручили очолити, переживав свої непрості часи. Галузь була майже банкротом. Часу на нормалізацію роботи і виконання поставлених завдань було обмаль. Необхідно було вживати конкретних і рішучих заходів. Галузь „розривали” так звані посередники, і саме відмежування від їх послуг дало можливість покращити фінансовий стан залізниць. Був введений режим суворого контролю за витрачанням коштів. Пройшла заміна керівників на всіх рівнях. Створювалася команда однодумців і послідовників.
Ці та інші заходи дозволили в короткий час оздоровити галузь як фінансово, так і організаційно.
Велика увага була приділена соціальному захисту працівників та їх сімей. За рівнем заробітної плати залізничники з передостаннього місця в країні перейшли в першу десятку.
Одним із грандіозних проектів в житті Георгія Миколайовича стало будівництво автомагістралі Київ – Одеса. Закон України про реконструкцію автодороги Київ – Одеса прийнято 22 травня 2003 року, в червні того ж року розпочалися вже будівельні роботи.
Георгій Миколайович був авторитетною людиною не тільки серед депутатського корпусу. Йому доручались складні й відповідальні завдання, навіть інколи не притаманні його відомству. Так, у 2003 році Міністерство транспорту та зв’язку в особі Георгія Миколайовича виконувало завдання Президента України з будівництва прикордонної застави на острові Тузла. 25 жовтня 2003 року почались перші роботи, а 2 грудня того ж року в урочистій обстановці була відкрита українська прикордонна застава „Тузла”.
Це лише деякі приклади його діяльності. Коли починаєш перелічувати трудові здобутки Георгія Миколайовича, мимоволі задумуєшся про те, як могла людина за такий короткий проміжок часу стільки створити. З огляду на сучасні реалії життя це, звичайно, подвиг.
Георгій Миколайович жив майбутнім. Це людина, яка мислила масштабно і стратегічно, йшла цілеспрямовано до поставленої мети. Він планував створити в Україні сучасну транспортну систему, яка, використовуючи її географічне положення як транзитної між Заходом і Сходом, дала б поштовх економічному розвитку держави. Для цього модернізовувалися залізничні шляхи, будувалися автомагістралі, розвивалися морські порти і морські сполучення, підтримувалася авіаційна промисловість.
Багато намічених планів не збулося, залишилися незакінченими його справи, але принципи і способи керівництва транспортом, закладені Георгієм Миколайовичем, залишилися.
В роботі над матеріалом використано інформацію із сайту МГО «Благодійний фонд імені Георгія Кірпи» https://fondkirpa.com.ua/index.php?act=main&lang=ua та матеріали Ізяславської центральної бібліотеки
