Ціна свободи — це імена. І за кожним із них — чиєсь життя
На Алеї пам’яті захисників Ізяславщини час неначе зупиняється. Не поспішає вперед, не намагається стерти гостроту втрат. Тут час не лікує, він цінно береже імена тих, хто заплатив за Україну найвищу ціну - власним життям.
28 серпня в Ізяславі відбувся щомісячний літературно-поетичний захід «Низький уклін і вічна пам’ять Воїнам – Героям Ізяславщини», присвячений до Дня пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави.
Під час тематичного заходу йшлося про війну. Про ту страшну реальність, у якій слово «свобода» давно перестало бути абстрактним поняттям із підручника. Про свободу, яку сьогодні можна виміряти не гаслами, а кількістю життів, покладених на її захист. Ми звикли говорити: «Воїн загинув за Україну». Ці слова правильні, але за ними легко не побачити головного — ЛЮДИНУ.
За кожним іменем на Алеї пам’яті був цілий світ. Були дитячі роки, батьківський дім, перше кохання. Були друзі, з якими можна було сміятися до ночі. Була робота, улюблена справа, автомобіль у гаражі, риболовля на світанку, футбол із друзями, сімейна вечеря, плани на наступний місяць і мрії на десятиліття вперед. Були чиїсь руки, які завжди хотілося тримати. Були чиїсь очі, у які більше ніколи не подивитися наживо. Війна забирає не просто життя. Вона обриває майбутнє. Вона залишає недочитані книги, непрожиті роки, порожні кімнати, речі, які більше нікому носити, телефони, у яких назавжди залишаються фотографії та повідомлення. Вона залишає матерів, які ще довго прислухатимуться до кроків біля дверей. Дружин, які вчаться засинати на половині ліжка. Дітей, які дорослішатимуть із фотографією батька/матері в руках.
І саме тому ми не маємо права дозволити собі звикнути до війни. Бо звикнути до війни - означає перестати відчувати справжню ціну кожного повідомлення про загибель. За сухим словом «втрати» стоїть чиєсь життя. За цифрою — ім’я. За іменем — людина. А за людиною — ціла родина.
Саме тому Алея пам’яті — не просто місце, де встановлені світлини наших Воїнів Світла. Це своєрідний докір нашому забуттю. Місце, яке не дозволяє перетворити покійних захисників на статистику.
28 серпня тут знову звучали імена Воїнів Світла Ізяславщини. Не як рядки у списку. А як нагадування про те, хто саме заплатив за наше право сьогодні жити. Поруч стояли діти. У їхніх маленьких долонях тремтіли вогники лампадок. А поруч — руки військовослужбовців, які й сьогодні тримають зброю. Між цими руками було ціле покоління: ті, хто вже віддав життя, щоб Україна була; ті, хто сьогодні продовжує її захищати; і ті, заради кого ця боротьба триває.
Маленький вогник лампадки здавався майже беззахисним перед вітром. Але саме в цьому образі вся Україна. Її намагалися загасити. Її намагалися зламати. Її намагалися переконати, що свобода має ціну, яку не варто платити. Але Україна вистояла. Бо свобода — це не те, що дається як дарунок назавжди. Її потрібно захищати постійно. І котре вже покоління українці захищають її кров’ю. Ціна цієї війни страшна. Вона вимірюється не лише зруйнованими будинками, понівеченими містами чи спаленими полями. Найстрашніша її ціна — людські життя. І немає такого слова, яке могло б повністю описати втрату людини. Немає статистики, яка передасть біль батьків. Немає промови, яка поверне дитині батька/матір. Немає пам’ятника, здатного замінити присутність того, хто мав ще жити. Тому пам’ять — це найменше, що ми можемо віддати тим, хто віддав нам найдорожче.
Наприкінці зустрічі митрофорний протоієрей, благочинний храмів Ізяславського округу Хмельницько-Шепетівської єпархії Православної Церкви України отець Володимир Ковальчук звершив літію за душами Воїнів Світла.
Пам’ять — це не лише про минуле. Пам’ять — це відповідальність перед майбутнім. Вона ставить перед кожним із нас незручне, але надзвичайно важливе питання: що ми зробимо з тією свободою, за яку хтось віддав життя? Чи будемо гідними? Чи збережемо Україну не лише на карті, а й у своїх вчинках, у мові, культурі, щоденній праці, взаємоповазі, людяності? Чи зрозуміємо нарешті, що незалежність — це не щось само собою зрозуміле?
