Незалежність, яку не можна виміряти роками
Тридцять п’ять років тому незалежність України прозвучало як здійснення великої мрії. Сьогодні — звучить як відповідальність, обов’язок, як пам’ять, боротьба, як молитва…
Можна по-різному рахувати роки незалежності України. Можна вести відлік від 1991-го, говорити про державотворення, політичні рішення, історичні документи. Але чи можна роками виміряти те, за що українці готові віддати життя? Мабуть, ні.
Бо незалежність не народилася одного серпневого дня. Вона визрівала століттями у мріях, піснях, молитвах, боротьбі та незламності українців. Її неодноразово намагалися знищити, стерти, підмінити, змусити нас забути самих себе. Але щоразу український народ знаходив у собі сили піднятися.
Сьогодні ця боротьба триває. І, можливо, саме війна, розпочата російськими окупантами, змусила нас по-справжньому зрозуміти, що означає бути незалежними.
Незалежність — це коли ніхто, окрім нас, не вирішує, якою має бути Україна. Це право говорити своєю мовою, виховувати своїх дітей у власній культурі, пам’ятати власну історію, шанувати своїх героїв і самим визначати, яким буде завтрашній день.
А ще — це відповідальність. Бо свобода без відповідальності легко перетворюється на красиве слово. А державність без щоденної праці кожного з нас — лише запис у документах.
Саме тому сьогодні особливо важливо не лише святкувати Незалежність, а й запитувати себе: що я зробив для того, щоб вона вистояла? Хтось відповість — я пішов захищати Україну. Хтось — я чекаю свого воїна. Хтось — я рятую людей. Хтось — працюю, сплачую податки, допомагаю Силам оборони України. Хтось — виховую дітей українцями. А хтось просто щодня не дозволяє собі опустити руки. У кожного своя відповідь. Але всі вони про одне — ми тримаємо Україну разом.
Саме тому в ці серпневі дні особливого значення набуває молитва. Не гучна, не показова, не для камер. Молитва, у якій людина залишається сам на сам із найважливішим.
У храмах Ізяславщини духовенство та віряни Православної Церкви України молилися за Україну та український народ, за справедливий мир і єдність, за Божий захист нашої держави, за мужність наших захисників та перемогу України над злом.
У Свято-Миколаївському храмі міста Ізяслава молебень до Дня Незалежності України очолив настоятель храму, митрофорний протоієрей, благочинний храмів Ізяславського округу Хмельницько-Шепетівської єпархії Православної Церкви України отець Володимир Ковальчук.
А поруч із молитвою за живих звучала молитва за тих, хто вже не почує її. Панахида за полеглими борцями за волю, незалежність і територіальну цілісність України стала нагадуванням: у нашої свободи є імена. Їх не можна забувати. За кожним поколінням української боротьби — конкретні люди. Їхні родини. Їхні нездійснені мрії. Їхні домівки, куди вони не повернулися. Тому пам’ять — це теж форма боротьби. Коли ми пам’ятаємо загиблих, ми не дозволяємо ворогу вдруге забрати в них життя, забрати їх із нашої історії.
Коли молимося за тих, хто сьогодні на фронті, то визнаємо просту істину: за нашою можливістю жити, працювати, виховувати дітей і зустрічати світанки стоять люди, які щодня дивляться війні в обличчя.
Коли молимося за єдність, то просимо не лише про відсутність сварок. Ми благаємо про здатність залишатися одним народом тоді, коли нас намагаються розділити. Про здатність бачити спільне, навіть коли маємо різні погляди. Про здатність підтримати, коли легше пройти повз. Про здатність не дозволити втомі зробити нас байдужими. Бо ворог може руйнувати будинки, населені пункти. Але остаточно зруйнувати державу можна лише тоді, коли люди перестають відчувати відповідальність один за одного, за свою Батьківщину. Саме тому єдність сьогодні — це наша внутрішня оборона.
Під час богослужіння звучали молитви за припинення війни та перемогу України над злом. До присутніх із пастирським словом звернувся отець Володимир Ковальчук, наголосивши на силі єдності, патріотизму, боротьби та відповідальності кожного за майбутнє нашої держави.
А потім прозвучало «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни». І, мабуть, у цей момент не було потреби говорити більше. Бо кожен, хто стояв у храмі, мав свою Україну. Для когось вона була там, на передовій, де сьогодні служить син/донька. Для когось — у фотографії загиблого чоловіка/дружини. Для когось — у дитині, яка засинає під час повітряної тривоги. Для когось — у батьківському домі, до якого неодмінно хочеться повернутися. А для когось — просто в тихому відчутті: це моя земля. Моя Україна. І, можливо, саме з цього починається справжня незалежність.
Україна — це не хтось інший. Україна — це ми, українці. Тому сьогодні ми маємо не лише молитися за перемогу. Ми маємо бути її частиною. Працювати. Підтримувати. Пам’ятати. Берегти. Захищати. Виховувати. Не мовчати там, де потрібна правда. Не проходити повз там, де потрібна допомога. І головне — не дозволяти нікому переконати нас, що ми втомилися бути українцями. Бо незалежність — це не 35 років. Незалежність — це щоденний вибір: пам’ятати, єднатися, вірити, боротися. І поки цей вибір живе в серці кожного українця, до тих пір Україна житиме.
Сьогодні ми молимося за Україну і продовжуємо робити все можливе й неможливе, щоб вона перемогла. А перемога неодмінно настане. Бо за нею стоїть не лише зброя. За нею — пам’ять поколінь, сила українського народу, віра і мільйони сердець, які б’ються в унісон зі словами: Боже Великий, Єдиний, Україну храни.
