Світло, яке не згасає: пам’яті Віктора Радовинчика
Сьогодні, 23 серпня, Ізяславщина знову схиляє голову у скорботі — минає черговий рік від дня, коли перестало битися серце нашого земляка, ізяславчанина Радовинчика Віктора Миколайовича. Старший стрілець 3-го відділення 4-го взводу охорони 1-ї роти охорони, він до останнього залишався вірним військовій присязі, побратимам і своїй землі. 23 серпня 2024 року життєва дорога Віктора обірвалася після важкої боротьби з хворобою, яку він отримав унаслідок військової служби та захисту України від російських окупантів. Його відхід став болючою втратою не лише для родини, а й для всієї громади.
Віктор не шукав війни, він шукав миру. Не прагнув героїзму, а прагнув, щоб його родина могла жити спокійно, щоб українські діти засинали без звуків тривог, а над рідною землею майорів синьо-жовтий прапор. Та коли війна прийшла на українську землю, він зробив те, що роблять справжні чоловіки: став там, де був потрібен. Взяв на себе відповідальність, став до строю, віддав службі свої сили та здоров’я. За кожним днем його військової дороги стояла проста, але велична істина: якщо не захищати своє — можна втратити все. Та на жаль, війна нещадна…
Сьогодні біля могили Віктора Миколайовича квіти говорять мовою, для якої не потрібні слова. У їхній тиші — біль родини, сльози друзів і щира шана всієї Ізяславської громади. Немає слів, здатних зменшити біль утрати, але є пам’ять, яку неможливо знищити. Вона житиме доти, доки ми пам’ятатимемо, якою ціною виборюється свобода. Віктор Радовинчик назавжди залишиться у строю української пам’яті, честі й нескореності. Вічна пам’ять та слава Воїну Світла!
