Розмова з пам’яттю, яку не можна завершити…
Алея пам'яті захисників Ізяславщини – це місце, де час перестає поспішати, відраховувати хвилини… Він просто береже імена. Тут не призначають побачень. Тут зустрічаються з тими, кого вже неможливо обійняти. Тут не шукають відповідей, бо війна не залишає їх. Тут просто приходять, щоб пам'ятати Воїнів Небесного Легіону.
31 липня Алея знову стала живим серцем людської пам'яті. Літературно-поетичний захід «Низький уклін і вічна пам'ять Воїнам – Героям Ізяславщини» об'єднав тих, хто навчився жити з болем, але так і не зміг до нього звикнути. Цього дня звучали двадцять імен. Не поспіхом, не списком.
Кожне — окремим ударом серця: Тіщенко Олег; Лобчук Іван; Білоус Віктор; Бухер Олександр; Цісарук Юрій; Деніскін Олександр; Мельник Олександр; Поліщук Андрій; Кравченко Василь; Ткаченко Олександр; Кобернюк Василь; Томчук Віталій; Степанюк Ярослав; Вигонський Роман; Комонюк Юрій; Прокопчук Володимир; Крошко Олександр; Тимощук Віталій; Антончик Юрій; Тимчук Микола. Двадцять історій. Двадцять родин, для яких календар назавжди поділився на «до» і «після».
Ми часто говоримо, що Воїни Світла віддали життя за Україну. Проте за цими словами ховається незліченна кількість маленьких людських світів. Чиясь донька більше не почує: «Як справи, сонечко?». Чийсь син більше не дочекається батьківських обіймів. Чиясь мама/дружина ще довго прокидатиметься серед ночі від знайомого голосу, який існує тепер лише у спогадах.
Війна вбиває не лише людей. Вона вбиває звичні ранки. Недопиті горнятка кави. Порожні стільці. Нездійснені мрії. Та є те, чого вона не здатна забрати.
Пам'ять! Саме вона цього дня світилася у маленьких лампадках, які тримали діти та військовослужбовці.
Долоні, які ще тільки вчаться робити перші життєві кроки у доросле життя, торкалися світла поруч із руками тих, хто щодня тримає зброю, захищаючи право цих дітей на мирне дитинство. Між ними палав маленький вогник. Та він здавався сильнішим за темряву. Бо це було полум'я не свічки. Це було полум'я незламності. Полум'я вдячності. Полум'я України.
Вітер намагався похитнути вогники, але вони не згасали. Так само, як не згасає пам'ять. Так само, як не згасає любов. Так само, як не згасає віра в те, що добро неодмінно переможе зло.
Наприкінці зустрічі митрофорний протоієрей, благочинний храмів Ізяславського округу Хмельницько-Шепетівської єпархії Православної Церкви України отець Володимир Ковальчук звершив літію за душами Воїнів Світла.
І коли молитва здіймалася до неба, здавалося, що вона проходить крізь серце кожного, хто стояв на Алеї. Бо пам'ять — це не тільки сум, а й відповідальність. Вона вимагає не лише згадувати. Вона закликає бути гідними. Жити так, щоб жертва наших Воїнів Світла не стала лише сторінкою в історії.
Наші Воїни Небесного Легіону не пішли у небуття. Вони стали частиною українського неба. Стали ранковою росою на полях, які вони ціною свого життя захищали. Стали щитом нашої держави.
І поки хоча б одна людина промовлятиме їхні імена, вони житимуть. Не в камені, не на світлинах. А у наших вдячних серцях. Назавжди.
