Світло його серця не згасло… Воно живе у нашій пам’яті
Війна безжально відраховує роки, залишаючи у календарі дати, які назавжди стали днями скорботи. 31 липня ми знову схиляємо голови у мовчазній молитві, вшановуючи пам’ять нашого земляка – солдата, водія 3-го протитанкового відділення протитанкового взводу 1-го механізованого батальйону Юрія Олександровича Антончика. Його земний шлях обірвався у 35 років, проте його ім’я навіки вписане у літопис мужності, незламності та жертовної любові до України. Російська війна щодня забирає найрідніших, залишаючи після себе осиротілі родини, невимовний біль і порожнечу, яку неможливо заповнити.
Коли ж Батьківщина покликала своїх синів, Юрій став до її оборони. За спокій українських дітей, за майбутнє своєї землі, за право жити у вільній державі він віддав найдорожче – власне життя. Так народжуються наші ЗАХИСНИКИ: не з гучних промов, а з відданості, честі та сили духу.
Минають роки, проте біль утрати не стихає. Він живе у серцях рідних, друзів, усіх, хто знав Юрія або просто усвідомлює страшну ціну нашої свободи. Світлий образ нашого земляка назавжди залишиться символом незламності українського воїна, а пам’ять про нього житиме доти, доки битимуться серця вдячних українців, доки над нашою землею майорітиме синьо-жовтий прапор.
Тож нехай ці жовто-блакитні квіти, покладені до останнього місця спочинку Юрія Антончика, стануть символічним вираженням пекучого, невимовленого болю, нашої туги за втраченими життями. Нехай світла пам'ять про нашого Воїна Світла завжди буде джерелом натхнення для нас усіх, а його родина знайдуть втіху у світлих спогадах про нього.
Вічна пам'ять і слава Воїну Світла!
