Скільки ще оплакуватимемо наших Воїнів Світла?
Війна… Одне коротке слово, за яким — безмежний біль, невимовні людські страждання, тисячі скалічених доль і мільйони сліз. Вона безжально вириває з життя найвідданіших синів і дочок України, залишаючи після себе осиротілі родини, спустошені серця та невиліковні рани в душі цілого народу.
Минулого тижня Ізяславщина знову схилила голови у скорботі. Знову центральними вулицями рідного краю пролягла остання дорога тих, хто віддав найдорожче — власне життя — за свободу України. Наша громада провела в останню земну путь трьох Воїнів Світла, які поповнили Небесний Легіон і стали янголами-охоронцями для кожного з нас.
Серед них 45-річний житель села Щурівці, старший механік-водій механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону, солдат Яржемський Олександр Анатолійович, який загинув 15 травня 2024 року на Донеччині, мужньо боронячи Україну від російського агресора.
Навіки молодим залишиться 29-річний мешканець села Ріпки, солдат Саліванчук Дмитро Леонідович, який загинув 4 лютого 2025 року на Донеччині під час стрілецького бою у складі групи «Мультік». Його життя обірвалося у розквіті сил, але подвиг назавжди буде вписаний у героїчну історію боротьби українського народу.
Свій земний шлях завершив і 60-річний захисник України, учасник бойових дій, житель Мислятинського старостинського округу Тимчук Микола Михайлович, чиє серце навіки зупинилося 22 липня 2026 року. Він до останнього залишався відданим Україні, її свободі та незалежності.
Знову дорогою, якою військовослужбовці востаннє поверталися додому, стояв живий коридор людської вдячності. У кожному погляді — біль, у кожному мовчанні — молитва, у кожному серці — безмежна вдячність тим, хто став щитом між українською землею та підступним ворогом.
І щоразу душу розриває одне й те саме болюче запитання: скільки ще? Скільки ще українських матерів оплакуватимуть своїх синів? Скільки дітей чекатимуть батька, який уже ніколи не переступить поріг рідного дому? Скільки дружин назавжди залишаться з обручкою на руці та невимовним болем у серці? Скільки ще українська земля прийматиме у свої обійми своїх найвідданіших дітей?
Востаннє нашим Воїнам Світла були віддані всі належні військові почесті. Священнослужителі звершили заупокійне богослужіння за покійними захисниками України. Над кладовищем гучно пролунали три постріли почесного військового салюту — остання шана тим, хто до останнього подиху був вірним військовій присязі та українському народові. Відтепер вони стоять у небесній варті, а над їхніми могилами вічно майорітиме синьо-жовтий прапор — символ держави, за яку вони віддали найдорожче.
Не існує слів, здатних полегшити біль рідних. Жодні квіти не повернуть найдорожчих людей. Жоден військовий марш не заглушить плачу сердець родини. Залишається лише пам'ять — світла, священна, незгасна. Пам'ять про оборонців, які без вагань обрали обов'язок перед Батьківщиною, поставивши її майбутнє вище за власне життя.
Сьогодні кожен із нас має лише один святий обов'язок — пам'ятати. Пам'ятати кожне ім'я Воїна Світла. Пам'ятати кожен подвиг. Пам'ятати, що незалежність України тримається на мужності тих, хто вже ніколи не повернеться додому живим.
Світла пам'ять та вічна шана Яржемському Олександру, Саліванчуку Дмитру та Тимчуку Миколі. Вони навіки залишаються у серці України та Ізяславщини.
