Біль, який вчить нас цінувати свободу
Сьогодні, 29 червня, знову приходить день, який важко приймати серцем. День пам’яті, день скорботи, день, що чорним болем увійшов у життя рідних, близьких і всіх, хто знав Борисюка Володимира Миколайовича — нашого земляка з Клубівки, воїна, добровольця, справжнього сина України.
Минуло вже чотири роки відтоді, як війна вирвала його із життя. Чотири роки… Для когось це лише цифра. Але для тих, хто любив, чекав, вірив — це тисячі днів туги, тисячі безсонних ночей і тисячі моментів, коли серце стискається від одного спогаду.
Найважчий біль — це біль, який не можна вилікувати. Це коли людина йде у вічність, а разом із нею забирає частинку душі тих, хто залишився на землі. Коли очі шукають знайомий силует, коли пам’ять знову й знову повертає у щасливі миті...
Володимир не шукав легкого шляху. У той час, коли на українську землю прийшов підступний російський окупант, наш земляк зробив свідомий вибір честі, мужності та відданості. Він став одним із тих людей, які не ховалися за чужими спинами, а стали на захист свого народу.
Сьогодні ми живемо, працюємо, дивимося у небо, обіймаємо рідних, будуємо плани на завтра. І за цю можливість платиться щодня надто високою ціною. За неї віддаються молодість, мрії, недожиті роки й людські життя…
Кажуть, людина живе доти, доки про неї пам’ятають. А пам'ять про Воїнів Світла не має права згаснути. Вона повинна жити у наших вдячних серцях, у молитвах і у тій тиші, коли ми схиляємо голову перед їхнім подвигом.
Світла і незгасна пам’ять Воїну Небесного Легіону Володимиру Борисюку. Його ім’я назавжди залишиться у пам’яті Ізяславщини та в історії України.
