Десятуха у Двірці: коли молитва сильніша за сирени
Сьогодні Україна живе між двома реальностями. Одна — це чорний дим війни, повітряні тривоги, фронтові зведення та болючі повідомлення, що стискають серце. Інша — це наша пам’ять, наші традиції, наше коріння, яке, попри все, проростає навіть крізь бетон страху та втрат.
У 2022 році, коли українська земля здригалася від перших ударів повномасштабного вторгнення, коли країна прокидалася під звуки сирен, а серця людей огортали тривога й невідомість, жителі села Двірець не дозволили страху перемогти. Вони впорядкували святе місце під назвою «Стопа Божої Матері» та встановили новий хрест. Це був більше, ніж просто знак. Це було свідчення того, що темрява не здатна поглинути світло. Що українці навіть у найважчі часи не втрачають віри. Що коли ворог приходить руйнувати — ми створюємо. Коли намагаються посіяти ненависть — ми об’єднуємося. Коли прагнуть забрати наше майбутнє — ми ще міцніше тримаємося за своє коріння.
Відтоді щороку жителі села відзначають Десятуху — давнє свято, яке припадає на десяту п’ятницю після Світлого Христового Воскресіння. Для громади це нагадування про те, ким ми є і за що тримаємося тоді, коли світ навколо намагаються зруйнувати.
Учора, 19 червня, Двірець знову жив у ритмі цього особливого свята. Відзначення розпочалося з богослужіння у місцевому храмі. Священнослужителі Православної церкви України разом із громадою підносили молитви за нашу державу, за українських захисників і захисниць, за перемогу над злом та за довгоочікуваний справедливий мир.
І в ті хвилини здавалося, що десятки голосів зливаються в один — сильний, щирий і незламний голос української віри. Бо сьогодні наша сила народжується не лише на полі бою. Вона народжується й у таких селах, як Двірець. У тихих молитвах матерів. У традиціях, які не дозволили стерти пам’ять. У хрестах, встановлених власними руками. У людях, які навіть під тиском війни продовжують жити, любити та берегти своє.
Згодом хресна хода рушила до святого місця під назвою «Стопа Божої Матері».
Десятуха у Двірці — це нагадування про те, що народ живий доти, доки пам’ятає свої витоки. А Україна пам’ятає. І тому вистоїть.
