У пам’яті Ізяславщини назавжди
Війна має страшну здатність залишати на календарі дати, які назавжди перестають бути просто числами. Вони стають болем. Стають спогадами, що відлунюють у серці навіть тоді, коли минають роки. Для Ізяславщини 17 червня — саме такий день - день скорботи, день світлої пам’яті, день, який знову повертає нас до тих, кого вже не зустріти на рідних вулицях, але кого неможливо втратити в душі.
Сьогодні ми схиляємо голови перед трьома нашими земляками, трьома воїнами, які стали частиною великої історії незламності України. Вони не шукали слави і не прагнули героїчних сторінок у майбутніх книгах. Вони просто захищали свою Батьківщину власним життям:
🔹 Прозоровський Сергій Іванович, 47-річний ізяславчанин, солдат-доброволець, стрілець-помічник гранатометника. Він пішов у бій, аби прогнати з нашої землі «русский мир», щоб Україна була вільною, щоб ми жили. Без вагань узяв до рук зброю, бо знав: ворог сам не піде. Але 17 червня 2022 року його життя обірвалося на Донеччині внаслідок мінно-вибухової травми.
🔹 Немирович Віктор Григорович, 43-річний ізяславчанин, солдат, гранатометник гірсько-штурмового відділення. 17 червня 2023 року він віддав своє життя на Донеччині, виконуючи обов’язок військової служби.
🔹 Нікітішин Олександр Вікторович, 34-річний ізяславчанин, солдат, водій-електрик артилерійської батареї. Також 17 червня 2023 року запалала на небі його зірка. На Луганщині, під шквальним вогнем, обірвалось молоде життя воїна, який мріяв про мирне небо, про тишу на українській землі.
Троє чоловіків. Три життєві дороги. Три серця, які припинили свій земний шлях, але продовжують битися в нашій пам’яті. Вони стали частиною кожного українського ранку, кожного синьо-жовтого прапора, який майорить над нашою землею, кожного дитячого сміху, що звучить у мирних містах і селах України.
Сьогодні, у день роковин їхнього відходу у вічність, запалімо свічку пам’яті. Не лише в руках, а й у вдячних наших серцях. Бо допоки живе пам’ять, доти живуть і Воїни Світла.
Вічна пам’ять тим, хто віддав життя за Україну.
