Є подвиги, про які не говорять голосно, але саме вони стають опорою цілої країни
Війна страшна не лише вибухами і пострілами. Вона страшна порожніми місцями за родинним столом, телефонними номерами, на які більше ніхто не відповість, недомовленими словами та зустрічами, які більше не відбудуться… Та насправді війна не забирає наших рідних лише в одну мить — вона ще довго забирає їх із поглядів родини, із сімейних свят, із тих майбутніх днів, які так і не настали.
16 червня, три роки тому, війна на запорізькій землі забрала життя у 43-річного солдата Олександра Івановича Чаплинця — механіка-водія гірсько-штурмового відділення. Наш земляк став одним із тих, хто власною долею тримав українське завтра. Йшов туди, де метал стає гарячим від вибухів, де земля приймає на себе людський біль, а небо пам'ятає кожен постріл. Ішов не тому, що не боявся. Ішов заради того, щоб Україна вистояла, за право Ізяславщини прокидатися під мирним небом, за дитячий сміх, який не повинна заглушувати війна. Є подвиги, про які не говорять голосно, але саме вони стають опорою цілої країни. Саме на таких людях тримається наша незламність.
Сьогодні у річницю загибелі нашого земляка не потрібні гучні промови. Достатньо просто зупинитися на мить, згадати, подякувати, схилити голову перед пам’яттю Олександра Чаплинця, який заплатив за наше завтра найвищу ціну.
Нехай жовто-блакитні квіти, покладені до місця останнього спочинку нашого воїна-земляка, стануть символом нашої невимовної туги, пекучого болю та вічної вдячності. Бо кожне втрачене життя — це цілий всесвіт, який уже ніколи не повернеться…
Вічна слава і світла пам’ять Воїну Світла
