Востаннє земляки віддали шану військовослужбовцям, які були частиною своєї громади, її історії та сьогодення
Іноді скорбота приходить без гуркоту вибухів і без фронтових зведень. Вона тихо переступає поріг людського життя, залишаючи по собі порожнечу, яку неможливо заповнити словами.
Минулого тижня Ізяславщина провела в останню путь двох своїх військовослужбовців:
• 52-річного жителя села Білогородка, військовослужбовця Збройних Сил України Олександра Миколайовича Гончарука;
• 35-річного військовослужбовця, солдата резерву взводу резерву 72-ї запасної батареї військової частини Сергія Анатолійовича Мирончука.
Кожна людська доля – це окрема книга, написана роками праці, турботами, радощами, мріями та сподіваннями. І особливо боляче перегортати її останню сторінку тоді, коли здається, що ще так багато залишилося недосказаного, незробленого, непрожитого...
У місцевому храмі Православної Церкви України села Білогородка пролунала молитва за упокій душ спочилих. Під церковними склепіннями слова священників зливалися з тихим полум’ям свічок, зі стриманими сльозами рідних, із глибоким сумом односельців. У такі хвилини особливо гостро відчувається, наскільки крихким є людське життя і наскільки безцінною є пам’ять про тих, кого вже немає поруч.
Біль втрати завжди має багато облич. Для когось це порожнє місце за родинним столом. Для когось – телефонний номер, на який уже ніхто не відповість. Для когось – спогади, що несподівано повертаються у найзвичайніші миті життя. І хоч час невпинно рухається вперед, він ніколи не стирає з пам’яті тих, хто був дорогим серцю.
Під звуки Державного Гімну України рідна земля прийняла своїх синів. Востаннє схилилися прапори, востаннє пролунали слова прощання, востаннє земляки віддали шану військовослужбовцям, які були частиною своєї громади, її історії та сьогодення.
Вічна пам’ять та шана Воїнам Світла.
