Сьогодні минає рік від того дня, коли небо України прийняло у свої обійми ще одного Воїна Світла
Сьогодні минає рік від того дня, коли небо України прийняло у свої обійми ще одного Воїна Світла. Рік відтоді, як перестало битися серце нашого земляка, мешканця села Припутні, старшого матроса, кулеметника десантно-штурмового відділення Пилипчука Ярослава Олексійовича.
Час невблаганно відрахував дванадцять місяців без нього. Та для рідних, всіх, хто знав Ярослава, цей біль не став меншим. Він не вщухає. Він живе у кожному спогаді, у кожній згадці про мужнього захисника, який віддав найдорожче — власне життя — за свободу своєї країни.
Шлях Ярослава був шляхом честі, гідності та безумовної відданості Україні. Наш оборонець належав до тих людей, чия присутність дарує впевненість. Він був братом кожному, хто поруч тримав зброю, хто стояв на захисті рідної землі, хто вірив у перемогу й майбутнє України. У розквіті сил, на злеті мрій, з відкритим серцем і безмежною любов’ю до рідного краю наш земляк став на захист держави, не шукаючи легких шляхів і не вагаючись перед небезпекою. Він просто робив те, що вважав своїм обов’язком — захищав свою Батьківщину.
Та війна безжальна. Під час запеклих боїв з окупантами Ярослав отримав важке поранення. Почалася ще одна боротьба — боротьба за життя. Лікарі робили все можливе, аби врятувати нашого земляка. Рідні молилися. Побратими вірили. Уся громада чекала на диво. Але цього разу смерть виявилася сильнішою. 12 червня 2025 року хоробре серце захисника зупинилося. Тепер йому назавжди 37...
Нехай жовто-блакитні квіти, покладені сьогодні до місця останнього спочинку Ярослава, стануть символом нашого пекучого, невимовного болю та безмежної вдячності. Бо ці квіти — не лише кольори державного прапора. Вони — наші сльози й шана. Вони — мовчазний крик сердець, які втратили свого захисника. Вони — нагадування про ціну, яку платить Україна за право бути вільною.
Вічна шана і світла пам’ять Воїну Світла.
