Світло, що не згасає
Українці споконвіків змушені виборювати право жити на своїй, Богом даній землі. Кожне покоління проходить свій хресний шлях, платить свою страшну ціну за свободу, за право називатися народом. І знову — кривава та цинічна війна, розпочата російськими окупантами. Знову чорні стрічки на прапорах, знову сльози матерів і дітей. Знову гинуть найкращі, найрідніші — цвіт нашої нації, ті, хто без вагань став між злом і Україною.
Серед полеглих — наші земляки. Люди, які не шукали героїзму, а просто виконували свій обов’язок. Вони не ховалися за спинами інших, не рахували ризиків, не торгувалися із совістю. Вони пішли боронити кордони держави, бо інакше не могли. Багатьом із них, на жаль, не судилося повернутися живими…
Кляті ворожі кулі й авіабомби забрали у сімей найцінніше — можливість ще раз почути найрідніший голос, побачити усмішку, відчути тепло обіймів. Вони вкрали цю можливість і в Олени, Катрусі та Анюти — дружини й донечок загиблого бійця, підполковника Хмельницького 8 окремого полку спеціального призначення, начальника розвідки 28-ї окремої механізованої бригади Олександра Кушнірука. Він загинув 25 грудня 2014 року під час проведення Антитерористичної операції на сході України — у день, коли світ говорить про диво Різдва, Україна вкотре втратила свого сина.
Олександр безмежно любив свою родину. Обожнював дружину, ніжно піклувався про донечок. Та захист Батьківщини був для нього понад усе — як внутрішній закон, як поклик честі. Він мріяв. Планував. Хотів просто жити — виховувати дітей, бачити їхні перші успіхи, тримати за руку кохану дружину. Але війна безжальна. Вона обриває життя, не питаючи дозволу. Наш земляк так і не встиг відчути повноту людського щастя… Тепер Олександр — у Небесному Війську, поруч із тими, хто навіки став на варту України.
Нехай жовто-блакитні квіти, покладені до погруддя Герою Олександру, що знаходиться на території Ізяславського НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. №2, ліцей» ім.О.Кушнірука, стануть символом нашого пекучого, невимовного болю і глибокої шани. Бо це не просто барви державного прапора. Це — сльози. Це — мовчазний крик сердець. Це — подяка тим, хто прикрив нас власним життям.
Ми не маємо права дозволити пам’яті згаснути. Не маємо права знецінити подвиг наших Воїнів Світла. Кожне ім’я Небесного легіону — не просто рядок у списку полеглих. Це ціна наших мирних світанків. Це причина, чому ми можемо обіймати своїх дітей, дивитися в небо і вірити в завтрашній день. Це — життя, віддане за кожного з нас. Це — частина нашої свободи, нашого болю і нашої України.
Вічна слава і світла пам’ять тобі, Олександре. Ти — в кожному ударі серця нашої нації. У нашій боротьбі зі злом. У майбутньому України, за яке ти віддав своє життя.
