Світло, що не згасне: рік без воїна Вадима Мартинюка
Сьогодні, 14 листопада, минає рік від тієї чорної миті, коли Україна втратила Воїна Світла — стрільця-помічника гранатометника стрілецького відділення стрілецького взводу Вадима Мартинюка. Саме цього дня, 14 листопада 2024 року, на спаленій війною Донеччині обірвалося життя 39-річного щурівчанина, який до останнього стояв на захисті рідної землі, тримаючи зброю міцно, як і віру — у Бога, у Перемогу, в Україну.
Вадим не народився воїном. Він обрав мирну, спокійну професію, працював заради добробуту своєї родини, мріяв про тихе майбутнє своїх дітей. Його дні були сповнені турбот про близьких, домашніх справ, простих радощів і маленьких перемог буденного життя. Але коли на нашу землю прийшла повномасштабна війна, він, як тисячі справжніх синів України, зробив вибір серця — взяв до рук зброю, аби стати щитом для своєї країни.
На передовій Вадим виконував бойові завдання з мужністю, гідною справжнього воїна. Він стояв за майбутнє своїх дітей, за мир, який мав повернутися на нашу землю, за право України бути вільною. Та війна, безжальна і темна, що забирає кращих із кращих, вирвала його з життя — і приєднала до лав Небесного війська.
Надзвичайно важко прийняти, що Вадима більше немає поруч. Ця втрата — болюча і невимовна. Вона б’є по серцях друзів, знайомих, односельців. Та найбільше — по серцях його родини.
Сьогодні жовто-блакитні квіти, покладені на місці його останнього спочинку, — це не просто знак шани. Це наш пекучий, гіркий біль. Наша тиха, але невгасима туга. Це слова, які неможливо вимовити, сльози, які не висихають, й молитва, що здіймається у небо за упокій нашого земляка-оборонця.
Вічна слава, світла і незгасна пам’ять Воїну Світла Вадиму Мартинюку.
