Проклята війна без жалю забрала життя ще двох оборонців-земляків
Чорне крило війни знову торкнулося Ізяславської землі. Знову в нашій громаді плач і тиша, що розриває серця… Проклята, безжальна війна забрала життя ще двох мужніх синів України, наших земляків — Бориса Рачка та Василя Забарнюка.
Розпочата російськими окупантами війна не знає милосердя. Вона не розрізняє світло і темряву, молодість і старість, любов і біль. Вона вириває з наших сердець найдорожчих — тих, хто мав би ще жити, працювати, мріяти, кохати, ростити дітей і творити майбутнє. Вона робить наших синів — вічними Героями, які вже не повернуться з бою, але залишаться у пам’яті кожного серця, у кожному молитвенному слові, у кожній краплині сліз.
Борис і Василь були тими, кого називають Воїнами Світла. Вони не могли стояти осторонь, коли ворог топтав їхню землю. Не вагаючись, пішли боронити Україну — заради нас, заради тих, хто сьогодні може бачити небо, чути дитячий сміх, прокидатися у власному домі. Вони мужньо виконували свій військовий обов’язок, залишаючись вірними присязі та своєму народові. До останнього подиху стояли у строю, захищаючи кожен клаптик рідної землі, кожен подих свободи.
І ось тепер вони повернулися додому… На щиті. Знову Ізяславщина зустрічала Героїв — не квітами радості, а квітами скорботи. Під звуки духових мелодій і ледь чутне ридання рідних лягали квіти до їхніх трун. Дзвони били скорботно, немов саме небо плакало разом із людьми. Над головами тріпотів синьо-жовтий стяг — символ їхньої вічної відданості Україні.
Подвійна втрата. Подвійний біль. Для родин — це невимовна порожнеча. Для громади — глибока рана. Для України — ще одна сторінка у книзі безсмертя. Ми втратили двох синів, але здобули двох ангелів, що відтепер стоятимуть на небесній варті, охороняючи свою землю від зла.
Життя людське — безцінне. Душа — вічна. А пам’ять про Воїнів Світла — священна. Вона житиме доти, доки битимуться серця тих, хто шепоче їхні імена з любов’ю і вдячністю.
Світла пам'ять і вічна слава Воїнам Світла Борису та Василю.
