Там, де мовчать слова — промовляє серце
Війна не питає, чи ти готовий. Вона просто підступно приходить… Ламає, забирає, рве навпіл долі й серця. Та вона безсила перед людською мужністю. Перед тими, хто йде захищати - не заради слави, а заради життя. Нашого з вами життя.
Сьогодні, 5 серпня, — річниця втрати нашого земляка, воїна, патріота — Сергія Миколайовича Лук’янчука – молодшого сержанта, 44-річного мешканця села Припутні, котрий загинув рік тому під час виконання бойового завдання на Донеччині. Його серце зупинилось у бою — там, де кулі замінюють слова. Там, де секунди вирішують усе. Там, де смерть не встигає злякати — бо любов до рідної землі сильніша.
Довгі місяці рідні воїна не втрачали надії, котра гріла їхні серця навіть серед безнадії. І тільки нещодавно ДНК-експертиза дала відповідь: Сергія більше нема…Але він повернувся. У липні 2025 року. Щоб спочити на своїй рідній землі.
У кожному куточку нашої громади, в кожній родині, яка втратила сина, батька, чоловіка — пульсує одне велике спільне серце. Серце скорботи. Серце пам’яті. Серце незламної вдячності. Бо наші відважні воїни, як Сергій, — тримають небо над нами. Своїми життями, своїм подвигом, своєю любов’ю до України.
Ім’я Воїна Світла — у строю безсмертних. У літописі Ізяславщини. У кожному синьо-жовтому стязі, що майорить попри все.
Тож нехай жовто-блакитні квіти, покладені до місця останнього спочинку Сергія, промовляють за нас. Бо ці квіти — не просто барви прапора. Це сльози, це шана, це мовчазний крик сердець, які назавжди втратили рідну душу.
Вічна пам’ять. Вічна слава воїну.
