Чергова річниця гіркої розлуки, вічного жалю, світлої пам’яті…
17 червня — день, коли душа Ізяславщини стискається від болю. День, коли ми знову проходимо крізь тишу втрати, крізь сльози і молитви. У цей день ми згадуємо трьох наших мужніх земляків, трьох воїнів, які пішли в безсмертя, захищаючи найдорожче — Україну, нас із вами, наше сьогодні і наше майбутнє. Вони були зовсім різного віку, з різними долями — але їх об'єднало головне: любов до Батьківщини, що стала для них важливішою за власне життя:
🔹 Прозоровський Сергій Іванович, 47-річний ізяславчанин, солдат-доброволець, стрілець-помічник гранатометника. Він пішов у бій, аби прогнати з нашої землі «русский мир», щоб Україна була вільною, щоб ми жили. Без вагань узяв до рук зброю, бо знав: ворог сам не піде. Але 17 червня 2022 року його життя обірвалося на Донеччині внаслідок мінно-вибухової травми.
🔹 Немирович Віктор Григорович, 43-річний ізяславчанин, солдат, гранатометник гірсько-штурмового відділення. 17 червня 2023 року він віддав своє життя на Донеччині, виконуючи обов’язок військової служби. Він ішов у бій не за славу — за правду. Його не зламала війна — бо душа його була сильнішою за страх, а серце — більшим за смерть. Ім’я Віктора навіки вписане у героїчний літопис нашої громади.
🔹 Нікітішин Олександр Вікторович, 34-річний ізяславчанин, солдат, водій-електрик артилерійської батареї. Також 17 червня 2023 року запалала на небі його зірка. На Луганщині, під шквальним вогнем, обірвалось молоде життя воїна, який мріяв про мирне небо, про тишу на українській землі. Клята війна вирвала його з життя, залишивши родину з болем, громаду — з втратою, а країну — з новим Героєм у строю безсмертних.
Троє чоловіків, три долі, три серця, які перестали битися в один день. Їх більше немає поруч, проте вони завжди з нами: у кожному нашому кроці до Перемоги, у кожному прапорі, що гордо майорить, у кожному світанку...
Скільки б років не минуло, жодне українське серце не забуде цих імен. Бо вони — ціна нашої свободи. Їхні життя — це жертва, завдяки якій ми маємо змогу прокидатися щоранку, любити, будувати, виховувати дітей. Воїни Світла стали живим щитом, щоб не допустити до наших домівок того, що сьогодні коїться у знищених Маріуполі, Бахмуті, на палаючій Херсонщині, Донеччині, Луганщині…
У день річниці загибелі наших Воїнів Світла — зупинімось на мить. Помолімося. Згадаймо їх добрим словом, щирим спогадом. Нехай жовто-блакитні квіти, покладені до місця їхнього останнього спочинку, промовляють за нас. Бо ці квіти — не просто барви прапора. Це сльози, це шана, це мовчазний крик сердець, які назавжди втратили своїх синів.
Герої не вмирають. Живе Україна, бо тримається на їхній жертовності.
